Історичний опис Пі́дбужа

 

Пі́дбуж — селище міського типу (з 1957) у Дрогобицькому районі Львівської області.

Смт. Підбуж Дрогобицького району Львівської області розташоване в мальовничій гірській місцевості неподалік відомих оздоровниць м. Трускавця та смт. Східниці і Батьківщини І.Я.Франка с.Нагуєвичі. На нашій території є запаси мінеральних вод з багатьма цілющими властивостями.  Смт. Підбуж – колишній районний центр. Територія Підбузької селищної ради становить 6778 га (смт. Підбуж – 4096 га, с. Сторона – 2682 га).

Смт. Підбуж  знаходиться у південній частині Львівської області за 100 км. від  обласного центру, за 27 км від районного центру м. Дрогобич, до найближчої залізниці – 25км. – станція Самбір. Сусідує з селами Підмонастирком, Залокотем, Стороною. Частини селища: Горішній Кінець, Попоріз Горбок, Бабино, Гать, Долішній Кінець, Ратай. Мікротопоніми: Ліктик, Кути, Биківець, Маґура, Шипітник, Дерешів, Сторонська Гора, Білий, Припорець, Камінь, За Ставком, Пилипова Гора, Лисий Горбок, Ниви, Загороди, Добрівки, Буньковиця, Потік, Перехрестя. Колись і тепер Підбуж має офіційний герб у вигляді гілки виноградної лози як символу щедрості й багатства.

На території селища знайдено крем’яні знаряддя праці епохи мезоліту, кістки благородного оленя, гієни, печерного ведмедя, носорога. Це засвідчує проживання тут доісторичної людини принаймні в ХІІ-VІІІ тисячоліттях до н.е. За переказами, Підбуж засновано в ХІІІ ст., за ЛОАТП – в 1330 р. Селяни займались рільництвом, тваринництвом, полюванням. У ХV11 ст. жителі мали повинність возити на королівські солеварні по 150 возів дров на рік. У ХVІІІ ст. село постачало робітників на королівські солеварні. В другій половині ХVІІІ-першій половині ХІХ ст. існувала залізна ґута, 12 залізорудних копалень. Залізну руду доставляли до ґути й жителі сусідніх сіл.

За Австрії, Австро-Угорщини Підбуж розвивався в напрямку перетворення  на повітове містечко для цих теренів. Було споруджено приміщення повітового суду, криміналу, поштового уряду, нотаріату. Існувала адміністрація навколишніх  лісів, парового тартаку барона Лібіґа. У 1918 р. після розпаду Австро-Угорщини він продав свої посілості чеській фірмі Ґодуля. За Польщі були 3 жидівські тартаки, 3 жидівські млини, 1 пекарня, 1 лимонадний завод, 1 цегельня, 25 жидівських крамниць, 3 українські крамниці, 3 українські ресторани, 1 аптека, 2 лікарі, теренова філія споживчих кооперативів, дитячий садок.

До Першої світової війни проживали 2 тис. 132 особи: 1 тис. 683 українці, 204 поляки, 242 жиди, 6 інших. До 1939 р. чисельність українців збільшилась до 2 тис. 166 осіб, поляків зменшилась до 200 осіб, жидів – до 230 осіб. Наприкінці 2007 р. проживали 3 тис. 133 особи.

За СРСР створено Підбузький район з усіма районними органами державної влади і управління. В 1959 р. район ліквідовано й приєднано до Дрогобицького району, створено Підбузьку селищну раду. Землями користувався радгосп «Підбузький». Загальна площа земельних угідь – 4 тис. 96 га.

Першу читальню «Просвіти» відкрито в 1881 р. у хаті господаря Пилипа Марича. При читальні був хор, драматичний гурток, бібліотека. Існували осередки  товариств «Сокіл» (засн. в 1905 р.), «Просвіти», інших. Нині працює Народний дім. При ньому є народний ансамбль, бібліотека на 30 тис. книг.

 

Підбуж має автобусне сполучення з обласним, районним центром, з містами Борислав, Трускавець та Самбір, смт.Східниця. Через те, що селище знаходиться на порівняно великій відстані від міст тут створено власну  багатогранну інфраструктуру, яка  практично повністю забезпечує потреби не тільки селища, а й навколишніх сіл.

Зокрема, на території смт.Підбуж дислокуються КЗ ЛОД «Підбузька СШІ «Мала академія мистецтв ім. Е.Миська» , де навчаються обдаровані діти Львівщини, Підбузький НВК  І-ІІІ ступеня, Підбузька районна лікарня (відділення швидкої допомоги, терапевтичне, хірургічне, педіатричне, стоматологічне, пологове відділення, рентген-кабінет),  аптека, народний дім,  бібліотека, база відпочинку “Карпати”, Теле-радіо передавальний центр г. Маґура, де встановлено передавачі систем мобільного зв’язку, Підбузький геріатричний пансіонат, Відділення управління водного господарства, Відділення Бориславського РЕМ, Філія ощадного банку, Відділення електрозв’язку “Укртелеком”, Підбузька місцева пожежна команда, Поштове відділення, відділення «Нова пошта», 3 церкви, створено музей народознавства, Підбузьке лісництво Самбірського ДЛГ, Дрогобицьке ДЛГП “Галсільліс”, АЗС-60 (автозаправка), два цехи по розливу мінеральної води “Підбузька” і “Легенда Карпат”, а також  ряд об’єктів  підприємницької діяльності  громадського харчування і торгівлі.

Ведеться активна робота по відновленню в якості професійно-технічного  ліцею  в смт. Підбуж колишнього Підбузького СПТУ-23 (до 2004 року функціонувало в складі Львівської обласної профтехосвіти), яке короткий час було Підбузькою філією Меденицького професійного  ліцею, а на даний час перебуває в користуванні Дрогобицького ДПУ ім. Івана Франка.

Сторона – село на берегах потоків Сторонявки і Тисовця, за 32 км на південний захід від Дрогобича. Перша назва: Сторонна. Назву виводять від слова «сторонній». За переказами, ймовірно в ХУІ ст., один з отців-монахів, який жив у монастирі ЧСВВ в с.Монастирці, покинув згромадження, тобто відсторонився, пішов жити «на сторону», і обняв невеличку доти безіменну парафію на горі Ковтаві. Монах-«відсторонник,  «сторонна» парафія і спричинились до назви села, що звучала як Сторонна. За іншим переказом, назва походить від «сторонніх» утікачів, які переховувались тут від ординців. В історичній назві наголошують другу літеру «о». За СРСР селу дали назву Сторона. В сучасній назві наголошують літеру «а». Сусідує з селищем міського типу Підбужем, селами Залокотем, Жданівкою, Смільною, а також Недільною, Спринею, Монастирцем, Лопушною Самбірського району. Мікротопоніми: Шовтиство, Загор, Рудки, Жупка, Горбок, Луг, Левків, Медвежа, Шеньк, Запуст, Ковтава (Ковтало), Сторонявка. Відомі колишні власники села: пани Левицькі, граф Смолявський, який мав у Сторонній фільварок, який продав  барону Ґутману, а той передав його в оренду жидам.

На території села виявлено сліди селища давньоруського періоду. За ЛОАТП, село засновано в 1540 р. на горі Ковтаві й розбудовувалося з горішнього кінця. Селяни займались рільництвом, тваринництвом, мисливством. У ХVІІ ст. жителі мали повинність возити до королівської солеварні по 150 возів дров на рік. У ХVІІІ ст. село постачало робітників на королівську солеварню. Після скасування панщини в Галичині у 1848 р. селяни не змогли заплатити державі визначену суму за викуп своїх же лісів, і за рішенням Відня їх придбав за мінімальні гроші чеський барон Лібіґ.

Колись Сторона належала до Самбірського повіту. За Австрії село передано  до Дрогобицького повіту. До Першої світової війни проживали 1 тис. 724 особи: 1 тис. 656 українців, 34 поляки, 34 жиди. Восени 1914 р., починаючи від свята Покрови, на території села, що опинилося між двома фронтами, три тижні точилися запеклі бої, тричі рукопашні, між австрійськими і російськими військами. Загинуло понад 600 чоловік, у т.ч. кілька десятків селян. Взимку 1916 р. австрійська влада організувала перепоховання полеглих вояків на окремому цвинтарі в Підбужі біля підніжжя сторонянської гори.

До 1939 р. чисельність жителів села збільшилась до 1 тис. 860 українців, натомість поляків зменшилась до 15 осіб, жидів – до 20 осіб. Були ковалі, ткачі, стельмахи, гончарі, кошикарі, бондарі. Наприкінці 2007 р. проживали 1 тис. 887 осіб, з них 620 пенсіонерів.

За СРСР створено Сторонянську сільську раду. Її скасовано, і село перейшло до Підбузької селищної ради. Землями користувався колгосп, згодом перейменований на радгосп «Підбузький». Загальна площа земельних угідь – 2 тис. 682 га.

Першу школу відкрито в 1886 р. у приміщенні панського фільварку, який громада купила в барона Ґутмана. До Першої світової війни існувала початкова школа на 2 класи, згодом розширена до 7-класної. Протягом 50 р. у ній вчителював подвижник шкільної освіти і народної просвіти Атанасій Томашек (похований у 1945 р. в Підбужі). Нині працює школа І-ІІ ступенів: 39 вчителів, 8 технічних працівників, 203 учні. У школі створено музейну кімнату з історії села на 35 експонатів.

У 1895 р. споруджено дім для читальні «Просвіти», громадської канцелярії, громадського шпихліру, тимчасового утримання під арештом порушників. У 1897 р. через москвофільські погляди священика замість читальні «Просвіти»  відкрито читальню москвофільського товариства ім. М.Качковського. Проіснувала до 1914 р., коли австрійська влада запроторила її керівників і активістів до концтабору в Талєрґофі (Австрія).

Першу читальню «Просвіти» відкрито в цьому приміщенні в 1914 р. після початку Першої світової війни. При читальні був хор, драматичний гурток, бібліотека. Після проголошення ЗУНР 79 молодих хлопців, у т.ч. 3 малолітні, добровільно зголосилися служити в УГА. До 1939 р. існували осередки товариств «Просвіта», «Сільський господар», інших. Нині працює Народний дім. При ньому є бібліотека на 15 тисяч книг,  фельдшерсько-акушерський пункт, 9 продуктових і промислових крамниць.

З села походить письменниця Марія Кундик (нар. в 1951 р.).

Є сакральні споруди XVIII-ХІХ ст.ст.

Символіка

 Прапор      

Квадратне полотнище, що складається з 3 рівновеликих вертикальних смуг — синьої, жовтої та синьої, на середній жовтій — два стилізовані сині грона винограду з зеленими хвостиками. На даному полотнищі розміщений виноградний кущ, який є символом щедрості й багатства та дві сині смуги, що уособлюють дві річки — Бистрицю і Сторонявку. На прапорі зображені два грона, які вказують на 2 населені пункти, підпорядковані селищній раді, тобто Підбуж та Сторону.

Герб            

У золотому полі, на зеленому пагорбі, зелена виноградна лоза з листочками і синіми гронами. Герб вписано у декоративний картуш, у вінчаний срібною міською короною, що свідчить про статус поселення.

Зображення виноградного куща з ґронами виступало на печатці селища (на той час — містечка Дрогобицького повіту Королівства Галичини) ще в 1870-х рр., про що свідчать матеріали колекції документів відомого галицького краєзнавця ХІХ століття Антонія Шнайдера[2].

Історія

Походження назви селища Підбуж

Існує декілька версій походження назви селища Підбуж: за народними переказами, Ярослава-Богдана Рудницького, Владислав Макарського, Юрія Кругляка та ін.

Український мовознавець Ярослав-Богдан Рудницький класифікуючи географічні назви Бойківщини, відносить «Підбуж» до розділу «Сумнівні [wątpliwe] назви». Автор припускає, що назва походить, можливо, від слів «Buh» чи «Bug».

Польський дослідник Владислав Макарський вважає, що назва «Підбуж» сформувалась навколо кореня «bug» (Pod-bug-je), що означає місцевість, яка розташована над водою. Крім того, зазначає, що назва трансформувалась від «Подбуже» до «Подбуж» (“Podbuge — Podbug). Проте, стосовно мовного походження назви «Підбуж», автор відносить її до назв нейтральних, тобто таких, стосовно яких важко встановити їхню мовну приналежність (йдеться про українську і польську мови).

Юрій Кругляк у своєму топонімічному дослідженні трактує походження назви «Підбуж» згідно з даними народних переказів. Відповідно до одного із переказів назва походить «…від того, що перші поселенці відвойовували в гір клаптики землі й селилися по схилах під буками…», у іншому переказі мовиться про походження назви від польського слова «буж» (бір).

Таким чином, можна виділити дві версії походження назви селища Підбуж:

від слова «bug», відповідно до версії Владислава Макарського, назва пов’язана із заснуванням поселення над водою (річкою);

від слова «бук» (дерево), «під буками», відповідно до народних переказів.

Підбуж у XVII—XIX ст. (за даними Географічного словника Польського королівства)[ред. • ред. код]

За часів І Речі Посполитої (1569—1795 рр.) село належало до королівських маєтностей Підбузької країни Самбірської економії Перемишльської землі. Станом на 1686 рік. (за даними люстрації) територія села становила 25 ланів (це приблизно 425 га, сьогодні територія майже 700 га)3 них, війтівських — 3 лани, попівських (священика) — 2 лани, гайдуцьких 1 лан тощо. З цих ланів платився чинш, тобто регулярний податок натурою чи грошима. Село давало з кожного лану по 2 гуски, 4 курки, 16 яєць тощо. Також зазначається про суттєве спустошення села в цей час, тобто у 1686 р.: «spustoszala i nie masz nad dwie chalupy, w których ludzie mieszkają». Крім того, місцевим мешканцям заборонялось займатись пасічництвом та робити копальні в лісах, що мотивувалось збереженням лісу.

До так званої «Країни Підбузької», яка належала до Самбірської економії входило 14 сіл: Підбуж, Розогач (Rosochacz), Мита (Myta), Дольжки (Dolzki), Сторона, Сприня і Спринька, Нагуєвичі, Лукавиця, Смолиця (Smolica), Залокоть, Опака, Ясениця і Бистриця.

Майже через століття територія Підбужа, згідно з даними інвентаря за 1760 рік, не змінилась, тобто залишалось 25 ланів, з яких засіяних 8 1/2, кошених 10 1/2, пустих 6 тощо. Посесором (орендатором) був пан Антоній Татомир, який сплачував до королівської казни 22 зл. 15 гр. Війтами, тобто очільниками місцевого самоврядування, були Василь та Юрій Татомири.

Серед повинностей Підбузької громади були: репарація (матеріальна відповідальність) до всіх жуп нарівні з іншими селами (окрім Нагуєвич і Сприні); робити паркани у Котові нарівні з іншими селами; обсаджувати пастівник у Котові; копати рови; привозити дерево, до всіх жуп відвозити водні кола до млинів; 2 вози дров доставляти до навколишніх жуп — з півночі на південь від Нагуєвичі до Котовської жупи, отримуючи за це плату. Також селянам заборонялось вирубувати ліс, окремі породи дерев.

До «Країни Підбузької» входили вже 11 сіл, на три менше ніж минулого століття: Підбуж, Сторона, Сприня і Спринька, Нагуєвичі, Лукавиця, Смільна, Залокоть, Опака, Бистриця і Ясениця Зварицька.[3].

Згідно з даними за 1880 рік у Підбужі було 263 двори та 1461 мешканець, тобто вдвічі менше ніж сучасне населення селища. За віровизнанням в селі проживали 131 католик, 1192 греко-католик та 206 юдеїв. За національністю переважною більшістю села були українці (1176 осіб), також було чимало поляків (346 осіб) та лише 3 німці.

Греко-католицька парафія належала до Мокрянського деканату, Перемишльської єпархії. Була дерев’яна церква св. Іоанна Хрестителя, однокласова школа, повітовий суд, пошта і телеграф, фундуш для вбогих — 479 злотих, цегельня, паровий тартак силою 40 коней. Цей тартак щорічно використовував 18 тис. куб. м дерева «swierkowego i jedlowego» (смерекового і ялинового), а виробляв 11500 м³ «tarcie, lat, rygli». Римо-католицька парафія належала до Дрогобицького деканату Перемиської дієцезії, до парафії належали такі села: Бистриця, Довге, Кропивник, Майдан, Нагуєвичі, Опака, Підмонастирок, Смільна, Уріж, Винники, Залокоть і Рибник. У селі був мурований костел св. Іоанна Хрестителя, побудований у 1865-1869 р.

У 1868 у селі працювала парова фабрика парафінових виробів, яка щоденно переробляла 5 ц земного воску і виробляла щотижнево 2 ц парафінових свічок. На фабриці працювало 16 людей.

До складу камеральної Підбузької країни входило близько 20 сіл, зокрема: Підбуж, Бистриця, Опака, Смільна, Сторона, Залокоть, Жданне (Zdzianne, тепер мабуть Жданівка), Волосянка Велика і Мала, Ісаї (Isaje), Ясінка Масьова і Стецьова (Jasionka Masiowa i Steciowa), Кондратів, Ластівки і Свидник; з 1789 — Довге, Рибник, Майдан тощо.

В період австрійської адміністрації Підбуж розвивався в напрямку перетворення на повітове містечко для навколишніх теренів. Саме впродовж ХІХ ст. було споруджено приміщення повітового суду, поштового уряду, нотаріату. Також в селі існувала адміністрація навколишніх лісів, парового тартаку барона Лібіга. Свої власності барон у 1918 продав чеській фірмі «Годуля».

Впродовж міжвоєнного періоду (1918—1939), в складі Польщі, в селі було по три тартаки (лісопильні) та млини, пекарня, лимонадний завод, цегельня, 25 єврейських та три українські крамниці, три українські ресторани, аптека.

Культура

Релігія

Селище  Підбуж

Церква Преображення Господнього (1722). У 1890 р. в містечко перенесена стара церква 1722 р. будови з села Опаки і посвячена як каплиця Преображення Господнього. Ймовірно, тоді ж трохи перебудована. Тепер це тризрубна будівля, увінчана на восьмерику нави великою грушастою банею з ліхтариком і маківкою.

Церква Собору св. Іоана Хрестителя У 1507 р. вже існувала парафіяльна церква. У 1660 р. вона отримала привілей від короля Польщі Яна Казимира. В документі 1808 р. згадується в містечку дві церкви під тією ж назвою — нижню стару і горішню, новозбудовану. Ймовірно, що горішня перестала існувати в середині XIX ст. А на місці долішньої у 1828 (1830) р. споруджено муровану терезіанського типу церкву за проектом Йосифа Вандрушки. Чільний її фасад вінчає один ярус квадратової в перекрої вежі-дзвіниці, вкритий дзвонястою банею. З 1989 р. належить українській автокефальній православній церкві. Сьогодні парафія собору св. Іоана Хрестителя належить УПЦ КП.

У 1998 р. в колишньому кам’яному парафіяльному костелі Святого Івана Хрестителя, 1865-1869 рр., відкрито церкву Вознесіння Господнього УГКЦ. При церкві є церковний хор. 800 віруючих.

УПЦ: 4 віруючі. Інші віровизнання: 18 осіб.

15 каплиць, 9 придорожних хрестів, 1 кам’яне добре збережене приміщення княжого періоду колишньої броварні та млина.

До кінця Другої світової війни існувала жидівська синагога.

Храмові празники смт. Підбуж – на свято Івана Хрестителя 20 січня, на свято Вознесіння Господнього, на свято Спаса 19 серпня.

Село Сторона

Перша згадка про церкву належить до 1507 р. В 1561 р. церкві надано ерекційну грамоту. Згодом польські королі Ян Казимир, Август ІІ надали церкві привілеї. У 1782 р. (за іншими джерелами в 1761 або 1769 р.) споруджено другу дерев’яну церкву. В 1872 р. замість неї споруджено (чи відновлено і добудовано стару) третю дерев’яну церкву Святого Миколи. У 1910 р. за проектом львівського архітектора Василя Нагірного споруджено четверту, кам’яну церкву Святого Миколи УГКЦ, нині УПЦ КП.  При церкві був колись і є нині церковний хор. Є парафільний дім для священика. Протягом 1963-1989 рр. стояла закрита. 1 тис. 200 віруючих.

У 1660 р. споруджено ще одну дерев’яну церкву. В 1738 р. над бабинцем на емпорі церкви зведено каплицю. У 1830 р. замість неї споруджено другу  дерев’яну церкву Благовіщення Пресвятої Богородиці УГКЦ. При церкві був колись і є нині церковний хор. Був парафіяльний дім для священика.

Православні УПЦ (МП): 5 віруючих. Інші віровизнання (баптисти): 23 віруючі.

9 каплиць. 8 придорожних хрестів.

Храмові празники  в с. Сторона – на свято Благовіщення 7 квітня, на свято Перенесення мощів святого Миколая 22 травня.

 

Література

Іван Франко

Вірш Івана Франка «Пригоди в Підбужи».

Окупація Галичини російськими царськими військами у 1914 р. стала поштовхом до написання Іваном Франком у 1914—1916 таких поезій, як «Царські слова», «Інвазія», «А ми з чим ?», «Усміх фортуни», «Дві чети», «Пригода в Підбужи», «Кінна команда» та ін.

У вірші «Пригода в Підбужи», який написаний 13 листопада 1915 р., Іван Франко описує одну із битв між загонами Українських січових стрільців та російськими військами. Вірш написаний в епічному тоні, чим нагадує за жанром народні думи: по-перше, розповідь ведеться від першої особи — очевидця подій містечка Підбуж, по-друге, у центрі поезії зображено конкретну історичну подію — окупацію російськими військами містечка Підбуж, по-третє, вірш має чітко продуману побудову, характерну для думи: зачин, основну, епічну, частину і закінчення. У фактографічній послідовності постає перед нами картина вторгнення російських військ у мирне життя галичан:

А набігла у нас з москалями війна,

Розгорілась у Підбужи битва страшна,

Що сім день і сім ночей тривала.

Житель містечка, оповідач, вражений і обурений діями російських військовиків. І хоча місцеве населення спочатку приймало москалів з миром («та приймали, як гостей, чим мали»), проте їх варварська поведінка й жорстокість викликали у нього лише огиду і невдоволення: Та бо в них така злість. Із курми та свиньми

Зараз впорались, поки оглянулись ми,

На заріз всю худобу забрали.

Оламали весь сад, спорожнили весь склад,

Що було можна з’їсти, те з’їли.

Гарцували в домах, по стрихах, пивницях,

По садах та грядках, по стайнях та шіпках,

Але ворога не знаходили.

Прихід російських військ змусив жителів містечка покинути рідні домівки. Дії військовиків привели сім’ї Підбужа у яр, за місто, де вони сім діб у холоді й голоді переховувалися від стрілянини й пограбувань.

Скоро ми, як могли, узяли, що взяли,

Хто живий був у хаті, усі потягли

Горі яром доріжкою тихо.

У вірші відсутній опис військових баталій, немає кривавих сцен, возвеличення героїзму січовиків, але досить чітко передано загальні настрої українців щодо окупаційної політики, хаос і свавілля, які породжує війна і вторгнення іноземних військовиків. Прихід у Підбуж російських військ нагадував швидше виморювання і підкорення місцевого населення, яке знаходилось у постійному страхові і водночас плекало надію на витіснення окупанта з рідної землі:

Тільки тут чути: тріс! То знов там чути: тріс!

І не знали, хто й звідки де стрілив.

Тут Москалик упав! Там Москалик упав!

Хтось немов отак зблизька до них підступав

Коротко мірив, та добре вцілив.

Сім днів місцеві жителі та загони січовиків протистояли наступові окупантів, однак українці і в цій битві зазнали поразки, не встоявши перед агресією і чисельністю російської армії. Голі стіни, розруха («ні полиць нема в хаті, ні лав, навіть припічок ворог забрав і постелю, хоч не з подушками»), москалі-окупанти («вусачі, силачі, бородаті й косматі») та жертви і кров («серед хати велике вогнище, повне кров’ю залите було») зустріли жителів Підбужа після семиденної облоги. Наслідки дій російських військовиків, як бачимо з поезії, невтішні й трагічні.

Мистецтво

Музика

“Підбужанка” — ансамбль пісні і танцю. Ансамбль створено у 1977 р., внаслідок об’єднання трьох гуртків: танцювального, хорового та оркестру народних інструментів. Керівниками мистецького колективу були Любомир Антонович Яким та Софія Степанівна Пікунець. Через певний час ансамбль став лауреатом обласного огляду хореографічних колективів Львівської області. З цього часу успіх став постійним супутником у творчій біографії колективу. А в свою біографію «Підбужанка» вписала десятки концертів для жителів міст і сіл, участь в багатьох оглядах, фестивалях, конкурсах, участь майже в усіх масових заходах області, району, селища.

У 1980 році колектив виступав на заключному концерті переможців декади народного танцю «В сім’ї єдиній, радянській», брав участь у республіканському телевізійному фестивалі піонерської пісні. Двічі транслювало виступ ансамблю республіканське телебачення. В 1985 році ансамблю було присвоєно почесне звання «Народний», що стало кульмінацією у розвитку ансамблю. В наступне двадцятиліття «Підбужанка» продовжувала існувати із певними перервами, проте її діяльність була менш успішною.

«Смерека» Любомира Антоновича Якима. Одним з найбільших визнань для пісні є її визнання як народної. Нерідко пісню «Смереку» визнають за таку. Насправді «Смерека» має автора, слова і музику написав Любомир Яким, котрий мешкав у селищі Підбуж.

«Смерека» була написана у 1969 р. За словами автора писалося легко: «– край села стоїть хатина — зримі образи лягали на папір; — на горі росте смерека — і так мазок за мазком вимальовувалася картина: в тій хатині є дівчина, та до неї так далеко — і нарешті вдалося все з’єднати до купи: зримі образи та іскринки мелодії злилися у єдиний акорд: — ой смереко, чом ти так ростеш далеко?..»

Саме в цей час Любомир Антонович був засновником і керівником ансамблю «Троїсті музики», а трохи згодом ще й дитячого ансамблю «Підбужанка», які, до речі, стали народними. То ж першим виконавцем «Смереки» став соліст «Троїстих музик» Степан Тимчишак, водій за фахом. Пісня сподобалася слухачам у Підбужі, в Дрогобичі та в інших містах, де виступали. А через рік на республіканському конкурсі в Києві Степан Тимчишак став лауреатом і був нагороджений медаллю. У 1972 р. таку ж медаль і звання лауреата отримав увесь ансамбль. У 1973 р. «Троїсті музики» були вже учасниками всесоюзних конкурсів «Молоді голоси», «Ало, ми шукаємо таланти» і єдина на весь СРСР фірма грамзапису «Мелодія», випустила платівку. Таким чином «Смерека» Любомира Якима з Підбужа стала широко відомою. Її співали на офіційних концертах, на весіллях і просто на вулиці. Другого дихання їй надав народний артист України Микола Гнатюк. «Смерека» знову зазвучала на радіо і на телебаченні. У 2000 р. за сприяння Миколи Гнатюка Любомиру Якиму вручили диплом, як авторові «Шлягера ХХ століття».

Любомир Антонович Яким (06.09.1936 – 25.09.2014) похоронений в Підбужі.

 Видатні постаті

Юзеф Дітль (Józef Dietl)

Józef Dietl

Юзеф (Йосиф) Дітль (Józef Dietl) — один із найвидатніших лікарів в історії Польщі. Народився Юзеф 24 січня 1804 року у Підбужі, який входив до складу Самбірського округу, в німецькій сім’ї. Офіцер австрійської армії, Ян Єжи Дітль, дід Юзефа, прибув з Угорщини до Галичини після першого поділу Речі Посполитої (1772 р.), де був чиновником у Львові. Бабуся відомого лікаря походила з німецького роду Ретшратнерів. Стосовно прізвища Юзефа, то спочатку прізвище його дідуся записували в документах як Diedel, згодом як Dittl і Dittel, зрештою як Dietl. Батько Юзефа, Францішек працював у канцелярії уряду в Стрию як безплатний практикант. Згодом Францішек Дітль одружився із шляхтянкою Анною Кульчицькою, став спочатку урядником у селі Ломне, згодом у Підбужі, потім у Новому Санчі, де і помер у 1819 р. Юзеф виростав у багатодітній сім’ї, було 7 синів та 2 доньки, та був п’ятою дитиною. Оскільки в Підбужі не було костелу, тому Юзефа були змушені охрестити у греко-католицькому храмі.

Спочатку Юзеф вчився у Самборі, згодом у Тарнові, закінчив здобуття гімназійної освіти у Новому Санчі. З 1821 р. Юзеф Дітль навчався впродовж 3 років на філософському факультеті Львівського університету. З 1823 р. Юзеф продовжив навчання на медичному факультеті Віденського університету. Через шість років, 31 жовтня Юзеф Дітль став доктором медицини, водночас займався практичною медициною. З 1829 р. по 1833 р. викладав у Віденському університеті. Впродовж 1830-1840-х рр. працював лікарем у передмісті Відня. В цей період він пише декілька наукових праць, серед яких особливо цінною є «Praktische Wahrnehmungen nach den Ergebnissen im Wiedner Bezirkskrankhause», видана у 1845 р. Крім того, він став засновником нової віденської школи з медицини. Професор вважав основною метою медицини раціональну терапію: «хворого лікує природа, а лікар не повинен цьому перешкоджати».

З 1850-х років починається новий етап у житті професора медицини. 26 листопада 1851 р. Юзефа Дітля було призначено завідуючим кафедри медицини Ягеллонського університету у Кракові. Професор активно зайнявся викладацькою та науковою діяльністю. Зрештою, у 1862 р. його було обрано ректором університету. Проте, після 14 років успішної діяльності в університеті, австрійська влада вирішила усунути з університету занадто активного пропольського професора. Таким чином, у 1865 р., коли його знову обрали ректором, надійшов указ про звільнення Юзефа Дітля із посади професора кафедри медицини університету. До найважливіших наукових праць цього періоду належать праці про лікування «запалення плеч», тифу тощо. Також професор багато зробив для розвитку бальнеології у Польщі.

Залившись поза стінами університету, професор Дітль почав кар’єру чиновника, ставши у 1866 р. депутатом Міської Ради Кракова. Цього ж року, 13 вересня його було практично одноголосно обрано президентом міста Кракова. За його президентства в місті почались реформи в сфері освіти (відкриття гірничої, рільничої, лісничої тощо шкіл). Особлива увага приверталась забезпеченню в місті чистоти вулиць, дотримання гігієнічних норм, було впорядковано каналізаційну мережу міста. Дотримуючись гігієнічних норм Юзеф Дітль двічі на день міняв одяг. Президент Дітль сприяв подоланню проблеми холери у Кракові. Окрім будівництва каналізації було впорядковано вулиці (бруківкою), будувались нові школи. Крім того, появилось чимало нових культурних інституцій: Музичне і Лікарське товариства, Школа Мистецтв та ін.

Період президентства Юзефа Дітля був періодом розвитку міста Кракова у XIX ст., про що свідчить звіт президента у 1872 р., за яким впродовж 6 років було майже вдвічі збільшено бюджет міста. Тому 68-літнього Юзефа у 1872 р. було обрано президентом міста на другу каденцію. У 1873 р. президенту знову довелося боротися із холерою у місті. Через рік, Юзеф Дітль під тиском опозиційних сил покинув пост президента та виїхав з дружиною (у нього не було дітей) до Відня. У столиці Австро-Угорської імперії відомий лікар та заслужений президент Кракова помер 18 січня 1878 року.

Один із біографів Юзефа Дітля назвав його «людиною програми» через його систематичність, витривалість та планування будь-якої роботи. Юзеф Дітль був великим лікарем, видатним ученим, заслуженим політичним та громадським діячем XIX ст. На його честь ще у 1865 р. було відкрито пам’ятник у Щавниці. Його визнали почесним громадянином Кракова та Нового Санча. З 1869 р. Ю. Дітль був по життєвим членом австрійського парламенту (палати панів). Краків також пам’ятає свого президента, назвавши одну із вулиць міста на його честь, видавши пам’ятну книгу на річницю 50-ліття смерті (у 1938), у 1948 р. було відкрито пам’ятник в центрі міста Кракова на площі всіх Святих (виконаний Ксаверієм Дуніковським). 13 жовтня 2013 р. відкрито меморіальну дошку на честь Ю. Дітля і у селищі Підбуж.

Юрій Кульчицький

Юрій Кульчицький — український художник в еміграції. Народився у Підбужі 18 грудня 1912 р. в родині державного урядовця, інспектора міністерства фінансів Петра Кульчицького та Людмили Заячківської-Кульчицької з Полянських. Початкову освіту Юрій здобув у Дрогобичі, а середню — у Самборі. З дванадцяти років підліткові, для здобуття вищої освіти, надавалась стипендія з родинної фундації імені Ричарда Пісцьоровського.

Впродовж 1933—1938 рр. Юрій Петрович вчився на спеціалізації малярство у Краківській академії мистецтв. В Академії впродовж 1921—1939 рр. навчалось близько 60 вихідців з України. Його вчителями були професори Владислав Яроцький (малярство), Казимир Сіхульський (рисунок), Карл Фриз та ін. У 1937 р. студент Кульчицький отримав спеціальне академічне відзначення з дисципліни сценографія.

Наприкінці 1930-х рр. Ю. Кульчицький, ставши професійним художником, повертається до Самбора, де жили його батьки. У середніх школах Самбора Юрій Петрович викладав рисунок. У 1941 р., під час німецької окупації міста, у художника певний час переховувався Олег Ольжич. На поч. 1940-х рр. Ю.Кульчицький багато часу присвячує студіям у самбірському музеї «Бойківщина». Певною мірою спонтанно, художник у 1944 р. вирішив емігрувати на Захід. Не маючи чіткого плану дій, Юрій Петрович разом із дружиною виїхав до Словаччини., згодом через Чехію переїжджає до Австрії. Деякий період він живе у Західній Німеччині, де в Інсбруці, Зальцбурзі, Брегенці та в Баден-Бадені бере участь у виставках «художників — переміщених осіб».

У 1948 р. митець переїжджає до містечка Буа-Кольомб, що знаходиться поблизу Парижа. Через два роки художник переселяється до Монмартр, де Юрій Петрович починає працювати із керамічними глинами. Керамічні твори демонструються на виставках у Парижі, проте у 1961 р. сім’я Кульчицьких змушена переїхати на південь Франції до містечка Мужен (поблизу м. Канн). Тут митець разом із маляркою Іванною Винницькою закладає керамічне ательє.

У творчості митця поступово утворюється окремий своєрідний жанр невеликої за форматом картини, виконаної в різних техніках надглазурних чи підглазурних емалюй, тобто це живопис, виконаний керамічними техніками. Визначною подією для художника стала його персональна виставка у Парижі (1974 р.). Після перенесення важкої недуги наприкінці 1970-х — поч. 1980-х рр. художник з 1985 р. присвячує себе малярству. Часто виставляються твори художника, митець дає приватні лекції малярства ікони, займається видавничою діяльністю. У 1991 р. виходить альбом творів митця. Окрім творів різних періодів його діяльності, в альбомі поміщені спогади самого художника та відгуки про його творчість.

Помер видатний художник у Провансальському містечку Мужен 25 січня 1993 р.

о. Кирило Селецький

Селецький Кирило (1835, Підбуж — 1918, Жужеляни, Сокальський р-н) — греко-католицький священик, засновник жіночих чернечих орденів (Згромадження сс. Служебниць Пречистої Діви Марії та Згромадження сс. св. Йосифа Обручника Пречистої Діви Марії), автор читанки «Своя хата» (1868). 10 грудня 2015 на будівлі Підбузької СЗШ І-ІІІ ст. (зараз Підбузький НВК І-ІІІст.) відкрили барельєф (меморіальну дошку) отцю Кирилу Селецькому.

Інші (вибране)

Брутка (Брутко, Брушко) Василь (?-1945) — референт СБ Підбузького районного проводу ОУН.

Луців Степан (* 1951) — заслужений будівельник України.

Лучечко Еміль (Łuczeczko) (1910, Підбуж — 1941, Дзялдово, Вармінсько-Мазурське воєводство, Польща) — отець-салезіянин.

Маркович Василь (* 1955) — заслужений будівельник України.

Петраш Богдан (нар. 1955) — педагог, музика, краєзнавець, член НСЖУ.[4]

Черняк Стефанія (1914, Підбуж — 1997, Ченстохова, Польща) — вчителька французької мови (в Ярославі, Ченстохові тощо).

Юринець Ігор (* 1953) — журналіст, поет, прозаїк, член Національної Спілки письменників України

Яким Любомир (06.09.1936 с.Воля Коблівська, Старосамбірського району—25.09.2014 смт. Підбуж) — український композитор, поет.

Різне

Топоніми

Ріки. Бистриця (Тисменицька) — права притока річки Дністер, бере початок з джерел села Бистриця. Сторонявка — притока Бистриці.

Гори. На правому березі Бистриці: Магура (буквально в перекладі з польської «моя гора») — висота 735 м. Шепельник — 649 м. «На Греблі» — 551 м. На лівому березі Бистриці: Думянка — 737 м. Рубаний — 585 м, за переказами назва походить від того, що на даній горі були букові ліси, які вирубували, тому почали називати дану гору «Рубаний». Теребух — 525 м.

Цікаво

Підбуж на сторінках американської газети Женева Дейлі Таймс (1944 р.) Відомості про Підбуж подаються у п’ятничному випуску 50, № 62, за 11 серпня 1944 р., американської газети «Geneva Daily Times», яка виходила на теренах штатів Онтаріо, Нью-Йорк та ін. впродовж 1911—1955 р. У повідомленні про хроніку подій Другої світової війни на східному фронті, мовиться, що (далі оригінал тексту англійською мовою):

«In the oil country of the Carpathian foothills, at the southern end of the long front, toe Russians took Podbuz, 11 miles southeast of the captured oil center of Drohobycz and only 71 miles from the Czeehoslovakian border. Forty other settlements in the rich oil fields were liberated».

«У нафтовому селі передгір’я Карпат, на південному кінці довгого фронту, росіяни (червона армія) взяла Підбуж, який розташований 11 миль на південний схід від нафтового центру Дрогобича, та лише 71 милю від чехословацького кордону. Інші сорок населених пунктів, розташованих в долинах багатих нафтових родовищ, також були звільнені».

Незважаючи на те, що американські журналісти помилково віднесли Підбуж до когорти населених пунктів Дрогобицько-Бориславського нафтового басейну. Проте, все таки цікавим виглядає наявність інформації про Підбуж періоду Другої світової війни на шпальтах однієї із американських газет середини XX ст.